травня

27

Неділя

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Він був надто помітний, надто яскравий. Навіть серед натовпу людей його вирізняли очі — великі, проникливі, що дивилися у самісіньку душу. 20-річний Сергій Нігоян загинув першим на барикадах на вулиці Грушевського в Києві.
На Майдані він запам’ятався багатьом своєю незвичайною зовнішністю та зворушливим читанням віршів Тараса Шевченка. Українець вірменського походження, розстріляний чотирма снайперськими кулями близько 6-ї години ранку 22 січня, в момент, коли ще тривало перемир’я між мітингувальниками та «Беркутом».
Та ніч була найдовшою і найчорнішою в житті для Гагіка та Венери Нігоянів. Цю страшну звістку у Березнуватівці, що в Солонянському районі на Дніпропетровщині, батьки почули в телевізійних новинах, упізнавши сина, вкритого синьо–жовтим стягом…
… Коли по той бік телефонної слухавки чую голос Гагіка Сергійовича, не зовсім упоравшись із хвилюванням, плутаюся в запитаннях. Що сказати батькові, який уже чотири роки мало не щодня ходить на могилу до сина? Попри все, він відповідає спокійно, урівноважено, російською, з відчутним вірменським акцентом. Тато Героя тримається відважно — і як батько, і як людина.
Батькам важко говорити про дітей у минулому часі. Це їхня власна барикада, яку вже не в змозі залишити. Рятуючись від війни в Нагірному Карабасі, вони переїхали з Вірменії. І втратили найдорожче, що мали у житті, - свою дитину.
— Сергій ріс спокійним хлопчиком, дуже скромним. Був добросовісною людиною, будь–який біль приймав на себе, - розповідає Гагік Сергійович. - Коли у столиці побили студентів, він поїхав туди. Ми ж навіть і не знали. Нам казав, що їде у Дніпро. А зранку 8 грудня зателефонував і повідомив, що він у Києві. На наші умовляння повернутися сказав, що стоятиме до кінця. Інакше не може.
На Майдані Сергій був охоронцем. Він мало з ким розмовляв і намагався ні на мить не залишати варту. Багато хто навіть не знав, як його зовуть. Але всі бачили, що біля Лядських воріт темноволосий хлопець із вірменським прапором чергує день і ніч.
— Сергій змалку цікавився історією, самотужки вивчав культуру своєї історичної батьківщини, — продовжує Гагік Сергійович. — Мріяв побувати у Вірменії, але не судилося. У шкільні роки захоплювався спортом. Охоче брав участь у найрізноманітніших змаганнях. Пізніше всерйоз зайнявся карате. Вступив до Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання, але Майдан змінив його плани на життя. Він мріяв стати актором. На тлі барикад я вперше почув із вуст сина вірш Тараса Шевченка. Про те, що Сергій дуже любив творчість Кобзаря, ми з дружиною дізналися вже із телевізійних сюжетів. Він мав потаємний характер, свої емоції не виставляв напоказ, але все, що любив, — пропускав через душу і серце. Він і мені, телефонуючи з Майдану, говорив: «Тату, ти маєш бути тут. Чому сидять вдома хлопці з нашого села? Нам дуже потрібна допомога».
Сергій зв’язувався з батьками щовечора, розповідав про синьо–золоте море прапорів над людським натовпом, що всі тут стоять за правду і вірять у справедливість. Переконував, що там багато щирих усміхнених людей, які готові поділитися своєю радістю з кожним, хто боязко проходив головною площею країни повз ряди складених гіркою шин і розпеченого від вогню заліза. І ця радість свободи освітлювала їхні замурзані обличчя, як мерехтливий вогонь, що виривався із залізних бочок.
«Мені в цій країні жити», — українською мовою говорив Сергій Нігоян на будь–які вмовляння повернутись додому. Він був постійно чимось зайнятий: або стояв в охороні, або дрова рубав на кухні. Поряд з українським державним прапором на його барикаді висів і вірменський. Хлопець із яскравою кавказькою зовнішністю став символом Майдану, любові, яку не здатна вбити і смертельна снайперська куля.
— Син приїхав додому на початку січня, бо захворів, але, хоч як ми його просили, він рішуче був налаштований повернутися на Майдан, — знову поринає у спогади Гагік Сергійович. - Того дня він, як завжди, зателефонував увечері. «Все добре, - сказав бадьорим голосом. - Барикади стоять, ми теж не здаємося. Я зараз на вулиці Грушевського. Тут стріляли, але зараз уже тихо. Ви тільки не переживайте за мене».
Це були його прощальні слова. Передчуття, що цього разу бій закінчиться смертю, висіло в повітрі хмарою, чорнішою за дим, що закрив небо. Зранечку рука батька сама потягнулася до слухавки. Але Сергій не відповів… «Може, дзвінка не чує?» - хапалися за надію, немов за соломинку, батьки. Але, ввімкнувши телевізор, не повірили власним очам: внизу чорною стрічкою бігли слова: «Загинув активіст Євромайдану Сергій Нігоян». А потім побачили бездиханне тіло сина…
На похоронах Гагік Сергійович не відводив погляду від світлини сина. Сергій дуже подібний до батька. Особливо в очах. Від домовини Героя ні на крок не відходила смуглява красива дівчина. Вустами ледь помітно вона щось шепотіла, схиляючись над бездиханним тілом коханого. Її красиве обличчя обпікали сльози. Тоді ще мало хто знав, що Сергій у Києві знайшов наречену — ​Діану Гебре, активістку Євромайдану.
— Діана часто приїжджає до нас то на кілька днів, а то й на тиждень, — ​розповідає Гагік Сергійович. — ​Вона зустрічала мене, коли я вперше побував на місці загибелі сина в Києві. Дружина не може їхати в місто, яке забрало у нас сина. А пам’ятаєте: «Борітеся — ​поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила. І воля святая!»? Він жив цими словами. А ми живемо спогадами про сина.
Щось дуже гарне й чесне було в усмішці Сергія Нігояна. А ще в його очах невидима сила, якийсь невловимий магнетизм, що не відпускає. Як і картина у пам’яті: над переповненим Майданом лунає «Плине кача». Тягнуться труни з убитими, накриті українськими прапорами. Душать невиплакані сльози. Навіть через телефонну слухавку мені хочеться обійняти Гагіка Нігояна і подякувати за сина. Надзвичайно сміливого, неймовірно сильного та красивого. І поплакати разом із ним. Бо стріляють у беззахисних дітей. І через це дуже страшно. Як журналіст я пропускаю цю смерть через себе. І як звичайна людина – теж. Кожен із нас воює на своєму фронті. Сьогодні мій проходить через серце Сергія Нігояна, в яке цілилася безжальна рука снайпера. 
Людмила Власюк.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua