Постаріла Василина. Що не кажи, а роки беруть своє, та й невеселі думки не додають молодості колись такому вродливому обличчю. Хіба тоді, в ті далекі напівзабуті молоді літа, коли все бачилося в зовсім інших тонах, гадалося, що так важко прийдеться в старості? Та й сама старість вважалася далекою і недосяжною примарою-химерою, яка неодмінно її, Василину, мине і пристане до якогось іншого берега. А тут - на тобі! Ось і вона, незвана зморшкувата немічна гостя! Як то кажуть - а ви не ждали нас, а ми приперлися… І ота не то примара, не то химера всілася на призьбі Василининої оселі і гризе помалу і кістки, і серце, і душу господині.
Поліський край завжди був багатий болотами. В давні часи серед цього торф'яно-водяного місива завжди можна було віднайти невеликі піщані підвищення — острівки. Перші жителі цієї місцини – втікачі, скривджені селяни, вільнолюбні мешканці з близьких і дальніх поселень, шукаючи можливість спокійного життя, зводили тут перше примітивне житло. Відтоді збігло немало води. Болота осушили. Тепер тут поля, колосяться жита, набирається картопля. Але назва села так і збереглася. В писемних відомостях село вперше згадується в 1577 році, коли воно належало до князів Максима і Онуфрія Сокольських. Наприкінці ХІХ ст. у селі нараховувалося 40 домів і 188 жителів. Нині ж Островки зменшили свою чисельність – у 60 дворах проживає лише 150 жителів.