– якось сказав ієромонах Старочорторийського чоловічого монастиря о. Варлаам молодому семінаристу Віталію Романюку. А з 2017 року о. Віталій став настоятелем Свято-Михайлівського храму с. Кукли. 
Стежина до Бога
– Коли мій старший брат Сергій потрапив у автокатастрофу, лікарі не давали йому шансів на життя, – розповідає о. Віталій. – Десятикласником, я пішов до місцевого священика просити допомоги. Він, вислухавши мене, сказав, щоб я молився, тоді Бог допоможе братові. Так я і робив. Через три тижні після цієї зустрічі, брат вийшов із коми, і ще через деякий час повернувся до того життя, яким жив раніше. Напевно, цей випадок і став поштовхом, аби я прийшов до храму Божого. 
Невдовзі Віталій попросив у священика благословення на вступ у духовну семінарію. Проте у душі все ще вагався, бо багато чого ще не знав, а до вступу в семінарію залишалось півтора року.
Після закінчення школи у рідних Рокинях, Віталій подав документи не лише у Волинську духовну семінарію, а й у ряд цивільних вузів Києва, Житомира та Луцька і всюди пройшов на місця державного замовлення.  
– Можливо, якби не вступив до семінарії, то пішов би навчатися в один із них, бо Господні шляхи для нас невідомі, – продовжує священик. – Однак у мене все вийшло і у 2011 році я став семінаристом. 
Якось на зимових канікулах Віталій відгукнувся на запрошення священика поколядувати на храм. У цьому молодіжному хорі він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною, із якою вони були із одного селища, щоправда, жили в різних його кінцях.
– За спеціальністю я вчитель англійської мови, і на момент нашого знайомства навчалась у Києві, – розповідає дружина священика Тетяна Олександрівна. – На відміну від свого чоловіка, змалечку ходила до церкви, проте ніколи не могла подумати, що доля для мене готувала роль матушки. Перший рік із Віталієм бачилися лише раз на місяць, бо він навчався у Луцьку, а я - у Києві, але потім запропонувала йому вступати в академію у Києві. 
Закінчивши Волинську духовну семінарію, у 2015 році, з благословення правлячого митрополита Ніфонта, Віталій Романюк подав документи у Київську духовну академію. По закінченню першого курсу академії Віталій та Тетяна вирішили одружитись, після чого останні курси свого навчання вже проживали разом. 
Після закінчення академії Віталій Романюк у четверту неділю Великого посту був рукоположений блаженнійшим митрополитом Онуфрієм в трапезному храмі у дяківський сан, а на 25-річчя Харківського собору на площі перед Успенським собором – у сан священика (на знімку вгорі ліворуч). 
Передбачення монаха
– Коли відзначили свої випускні, нам потрібно було визначатися, чи залишатися у Києві, – продовжує о. Віталій, – Після недовгих роздумів вирішили повернутися на Волинь та звернулися до владики. 
– Ми місяць були в очікуванні, віддавшись на волю Божу, і не знали, де будемо, – вступає у розмову матушка. – Але, на відміну від наших батьків, які часто питали де ми будемо і куди підемо, наше чекання було спокійним, бо кажуть, що перший прихід від Бога. Часто у священнослужителів трапляються різні випробування: то немає житла, то немає храму. Нам у цьому плані пощастило. 
– Я дуже люблю їздити у Старочорторийський чоловічий монастир, де один із монахів, – о. Варлаам – є моїм духовним наставником, – розповідає о. Віталій. – Якось, ще будучи студентом семінарії, я поїхав до нього і він мені сказав: «Не переживай, будеш служити біля мене». Я ще тоді подумав: «Де біля нього?» І далі спокійно жив. Вже після закінчення академії, викликає мене владика Нафанаїл,  показує на мапі місце й каже: «Підеш сюди». Дивлюся: село Кукли, а потім  думаю: «Де ж ті Кукли?». І тільки тоді пригадав одну історію. Коли проходив послух у Старосільському монастирі, то не знав як дістатись до Старого Чорторийська, тож вирішив йти пішки від Маневич, думаючи, що це близько. Дійшов до зупинки і стою. А тут телефонує о. Варлаам і питає, де я. Кажу: "Стою біля повороту на Северинівку та Кукли, а він відповідає: «То там будеш і служити». Це було за п’ять років до мого призначення, і тоді я цьому уваги не надав. Вже потім про це згадав. Тож все було Богом вирішено, коли я ще вчився у семінарії.
Служіння 
в Свято-Михайлівському храмі
Перше враження про Кукли у нового настоятеля Свято-Михайлівського храму о. Віталія та матушки Тетяни було досить хорошим.
– Дуже сподобались люди – надзвичайно прості і душевні, –  каже батюшка. –  Попри щоденну клопітку сільську роботу, вони охоче поспішають на Богослужіння, є більш набожними, ніж міські люди. Також сподобався і сам храм. Було видно, що мій попередник о. Микола Рибак був добрим господарем і досить плідно потрудився. Зроблений гарний ремонт, у тому числі опалення храму, створені два церковні хори.
Проте Віталій Романюк наголосив, що найбільшим бажанням кожного священика є, передусім, не благоустрій видимого, а невидимого. 
– Мені хотілося б послужити громаді прикладом, словом, справою, щоб людська душа, яка прагне до чогось більшого, преобразилася в своєму бутті. Це найбільше моє бажання. Але, якщо буде Господня воля, то реалізовуватимемо і матеріальні потреби, оновлюватимемо храм.  
У минулому році в Куклах віряни святкували 20-річчя від дня освячення храму (на фото).
Під час святкування Дня Святого Миколая священик провів акцію: разом із дітками з молодіжного хору ходили до людей соціально-незахищених категорій та, окрім подарунків, принесли їм частинку радості, показуючи, що вони не забуті, і що церква з ними і завжди йтиме на допомогу. 
У священика є ще багато планів та задумів, які разом із матушкою Тетяною прагнутимуть втілювати в життя. 
– Я розумію і не осуджую тих людей, які ще не прийшли до храму, бо і сам пізно прийшов до Бога, – наостанок говорить Настоятель храму. –  Але і їхній час прийде, бо кожна людина має свій час і точку відліку, яка приведе її до Бога. Головне, щоб це сталося і людина визнала, що вона є рабом Божим. Мені приємно, що місцевий люд небайдуже дивиться на те, що робить церква, та із запалом відгукується на добрі починання.  
Сергій ГУСЕНКО.
Фото із сімейного альбому.