Прилісненцю Юрію Шишолику довелось перебувати у зоні АТО у важкому 2014 році саме тоді, коли українська армія починала вставати з колін і водночас мужньо боронила рідну землю.
Сам пан Юрій уродженець Маневич, але коли йому було чотири роки, батьки, отримавши квартиру від заводу «Сойне», оселилися у Прилісному. Після закінчення дев’яти класів хлопець пішов навчатися в Маневицьке СПТУ-28 на тракториста-машиніста. 
Строкову службу проходив у Володимир-Волинській 51-ій механізованій дивізії. Демобілізувався сержантом з посади командира інженерно-саперного відділення. Тоді, власне, і отримав посвідчення учасника бойових дій, оскільки за плечима мав 52 розмінування.
 Після армії чоловік спершу працював вантажником у польській фірмі (теперішній «Агрофрукт»), а з 2004 року – водієм у ДП «Городоцьке ЛГ», де трудився, поки знову не опинився у знайомій частині, яка змінила назву на 51-шу механізовану бригаду, по частковій мобілізації.
– Мене було мобілізовано 11 квітня 2014 року, – розповідає Юрій Шишолик. – Подзвонили із військкомату, аби з’явився зранку з речами. Відразу забрали як спеціаліста у взвод радіокерованого розмінування 51 ОМБ. 
Спочатку бійці перебували на рівненському полігоні, потім направилися у с. Дачне Дніпропетровської області, де дислокувалася 51-ша бригада. Далі в складі 1-ого батальйону бригади Юрій разом із двома підлеглими, сапером маневичанином Миколою Кураном та водієм, потрапив під Новоєлизаветівку Донецької області. Там ставили інженерні загороджувальні бар’єри (колючка, сигнальні міни тощо). 
Повернувшись назад у Дачне, основна частина бійців бригади вирушила на миколаївський полігон «Широкий Лан», інші залишились на місці. 
– Я не хотів знову їхати на полігон, бо у той час там все одно ніхто нікого нічого не вчив, – продовжує прилісненець. – Із 360 бійців, які відмовилися їхати, був сформований батальйон «Колос». Я зі своїми підлеглими залишилися як група підтримки блокпостів.
З 2 червня по 25 липня 2014 року сапери їздили по блокпостах, які періодично перебазовувались. Були поблизу Новомихайлівки та Антоновки. І вже звідти 26 липня весь батальйон «Колос» виїхав у напрямку Савур-могили, не підозрюючи, що там їх очікує перше бойове хрещення.
– Ми їхали з думкою про те, що ця висота вже взята і там перебувають наші, – розповідає Юрій, –  а фактично там були вороги. Коли ми під’їхали, по нас почали вести інтенсивний вогонь. Відстрілюватися не мали права, бо за декілька кілометрів російський кордон. По нас же стріляли із чого тільки можна. Відразу було декілька «200-их» і до 20 чоловік «300-их». Ми перестояли ніч і все ж відступили. А вже на другий день разом із бійцями 30-ої і 25-ої ОМБ брали висоту. Того ж вечора ми заступили на чергування на Савур-могилі і вже ставили свої міни.
Юрій зізнається, що було страшно, адже коли по тобі гатять, а ти не знаєш, де подітися, то це дійсно страшно. Взагалі тому, хто не був на Савур-могилі, переконаний атовець, важко пояснити, що там відбувалося. Адже є місцевості, де можна окопатися чи сховатися за деревом, а там окопатися реально не було де, тому що кругом каміння, не було лісу чи одиничних дерев. 
– Як виявилось, бойовиків на Савур-могилі було небагато, оскільки вони потрібні були як корегувальники вогню, – продовжує мій співрозмовник. – У нас теж на чергування заступало до двох десятків чоловік і був танк. З висотки гарно продивляється вся округа на десятки кілометрів, а Сніжне і Торез були як на долоні.  
Бійці тримали висоту з 28 липня по 21 серпня, поки було чим воювати. За словами Юрія Шишолика, командування  годувало обіцянками про підмогу, але її не було. Тоді  командир «Колосу» прийняв рішення про відступ. 
– Відступали ми на південь, хто нас вів, я не знаю, бо два наших саперних автомобілі, в яких перевозили міни та інше спорядження, рухалися майже в кінці колони, – зазначає сапер. 
По прибуттю в Оленівку Донецької області багатьох бійців відправили у відпустку. Поїхав до рідних додому і Юрій. Назад повертався у Володимир-Волинський, де вже була 51-ша бригада.   
Через деякий час Юрія та інших хлопців, які воювали на Савур-могилі, знову хотіли направити у зону АТО. 
– Командир вибірково тикнув пальцем у тих бійців, які воювали на Савур-могилі, і ми мали повертатися в зону АТО, – пригадує прилісненець. – А тих, що були із ним на миколаївському полігоні, він залишав біля себе у Володимирі-Волинському. Він звинувачував нас у тому, що ми покинули висоту, і тому маємо їхати знову. І це при тому, що ми добровільно зголосилися відстоювати честь 51-ої бригади. І хіба сапери не повинні підпорядковуватися наказам своїх командирів, які прийняли рішення відступати? Саперів взагалі повинні берегти, як зіницю ока, бо нас мало. 
Образившись на несправедливість з боку командира, Юрій та ще декілька чоловіків відмовилися повторно їхати в зону АТО. За це на нього був складений рапорт про невиконання наказу. Демобілізувався чоловік в кінці травня 2015 року, а через місяць його викликали у прокуратуру і зовсім скоро Володимир-Волинський міський суд виніс вирок – 1 рік позбавлення волі умовно.   
Зараз Юрій Шишолик працює у приватній фірмі в Маневичах. Разом із дружиною виховує сина. Судимість вже погашена, але неприємний осад все ж залишається. 
– Я розумію, що перші призови були дуже тяжкі, – говорить Юрій. – У Рівному нас ніхто нічому не вчив. Саперну справу я знав виключно із строкової служби і то на 50 відсотків, бо з часом усе забувається. Тому і не хотів їхати на миколаївський полігон та просиджувати там штани. В мене в підпорядкуванні були два хлопці. І якщо одному із них даєш тротилову шашку, а в нього руки тремтять, то хіба він може бути справжнім сапером? Знаєте, були ще хлопці, які відмовились повторно їхати на схід, але їх не карали і строків не давали. А мені довелося віддуватися за всіх, бо був сержантом.
Неоголошена війна на сході України йде вже четвертий рік. За цей час було зроблено багато помилок як простими бійцями, так і представниками найвищого командування. Кожен такий випадок рано чи пізно повинен бути ретельно розслідуваний. Не має бути невинно покараних і винних та непокараних. Страшні трагедії першого року АТО вчили українських військових бути обачнішими та ставати щодень вправнішими, і сьогодні можна упевнено сказати, що наша армія підвелася з колін і уже може давати гідну відсіч ворогу. 
Сергій ГУСЕНКО.
Фото із мобільного альбому Юрія Шишолика.