червня

16

Неділя

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Щасливі мами, коли щасливі діти. Та іноді вони не знають в чому щастя дітей і помиляються у своїх порадах.
Леся та Петро познайомились на пасовищі: їхні села сусідні, а пасовище – одне. Літніми ночами (влітку вечорів немає) хлопець приїжджав до дівчини на побачення, по дорозі збираючи букет із ромашок та волошок. Ходили на танці, зустрічали світанки і не могли наговоритись. Вона вчилася на швачку, він закінчив радіотехнічний факультет технікуму. Мріяли про спільне життя: уявляли свій майбутній будинок, а біля нього – квіти, квіти.
Восени Петра призвали на службу в армію. На прощання попросив: «Лесю, дочекайся мене, я обов’язково повернусь і ми одружимося». Сльози дівчини говорили за неї: «Чекатиму!». Спочатку писала листи на адресу військової частини, потім - польової пошти. Та ось уже місяць, як від коханого жодної звісточки. Приїжджала до неї Петрова сестра розпитати, чи є листи від брата, бо батьки переживають, чого він не пише.
Ніхто не знав, що Петро проходить службу в Афганістані, де іде війна. Подруги заспокоювали дівчину: «Не переживай, це ж армія, десь поїхали на навчання, повернеться – напише».
Не написав. Написала медсестра військового госпіталю із Ташкента батькам, що їхній син знаходиться у них на лікуванні, він у важкому стані і постійно повторює: «Лесю, я повернуся». "Якщо зможете – приїдьте до нього", - попросила вона.
Зібралася мама і сестра, вирішили сказати про все Лесі, яка вже працювала швачкою у місті. Дівчина взяла відпустку і поїхала до коханого в далекий Ташкент.
Спочатку до Петра дозволили зайти лише матері і сестрі, та коли вони розповіли, що Леся  наречена солдата, дозволили зайти і їй.
На госпітальному ліжку лежав, здавалось, здоровий хлопчина, тільки з перев’язаними очима і зовсім сивий. Це був їхній син, брат, наречений, він втратив зір і час від часу забував хто він і де знаходиться. Все це від нервового потрясіння та контузії, які пережив на війні.  Петро не міг нічого розповісти рідним – у пам’яті все переплелося.
В армії хлопець був радіозв’язковим. Однієї ночі їх підняли по сигналу «Тривога», вистроїли перед казармою, кожному третьому наказали ступити крок вперед. Він був одним із тих "третіх" кого посадили у літак. Лише при висадці солдати зрозуміли, що то не навчання, а війна. Він був радистом у групі розвідників. Одного разу вони повернулись із завдання на три дні пізніше, їх викликали у штаб і випадково, зовсім випадково, Петро побачив заготовлені бланки похоронних повідомлень, серед яких було і його прізвище. Втратив свідомість, а коли опритомнів -  був сивим.
Остання розвідка закінчилась боєм. Він побачив страшний спалах і почув вибух. А потім – темрява і тиша. Не пам’ятав, як його разом із іншими пораненими із Афганістану літаком перевезли до Ташкента. Лікарі обіцяли вилікувати, поставити на ноги, але це буде тривале лікування.
Про це знав солдат, тож коли Леся від’їжджала додому, сказав їй: «Я обіцяв повернутися до тебе, але не таким. Якщо ти захочеш піти від мене – скажи: я тебе зрозумію». Ці слова не полишали дівчину всю дорогу до України. Ну як вона може залишити коханого? Нехай він поки що не бачить, іноді втрачає пам’ять – та вона ж обіцяла його чекати...
Петро повільно повертався до життя у госпіталі вже в Україні. Тепер він сам писав листи мамі й коханій. Леся відповідала, що любить його і чекає, а мама, - що у них все готове для весілля, аби тільки швидше одужував. Тільки не писала про те, що вибрала для нього в дружини не Лесю, а дочку директора універмагу. Думала син забуде свою Лесю  і покохає Ольгу. Це ж так буде добре – багатий сват із машиною. Що ще потрібно молодому хлопцеві?
Майже через рік син повернувся додому. Мама з радістю йому сповістила, що він може тепер одружуватися  - хоч у цю неділю можна йти у свати. З радості Петро хотів подзвонити своїй коханій, але матір зупинила його: «Навіщо нам невістка з чужого села, я давно поглядаю на Ольгу, твою однокласницю, яка ще в школі симпатизувала тобі і якби не Леся ви і надалі зустрічалися б. А твоїй Лесі треба тільки квартира, яку дали тобі у місті, щоб вибратись із глухого села». Постійно мама нагадувала синові, яка погана Леся і яка добра Ольга. Вона й постаралася передати у Лесине село вісточку, що Петро одружуватиметься з Ольгою. Дійшли ці чутки до Лесиної мами.
Петро замкнувся в собі. Розуміючи що мама не хоче Лесю за невістку він вирішив зовсім не одружуватись. Днями лежав на ліжку, дивився у стелю і повторював одне: «За що ви так зі мною, мамо?» І замовк, втратив мову. Усе розумів, чув, а говорити не міг, днями не виходив з кімнати. Батьків лякав його погляд -  чужий, байдужий. Дивлячись на стан сина, втрутився батько, нагримав на жінку: «Чого ти вчепилася до нього з тим женінням? Як буде все добре, він сам вибере собі дівчину а ти: «Ольга, Ольга».
Афганець знову опинився в госпіталі. Його сестра зустрілася з Лесею, все їй розповіла. Дівчина почала відвідувати хлопця, згадували кожну зустріч до армії, кожен лист, який писала йому і його відповіді, в  яких  було стільки любові.
Коли Петро одужав – вони відразу побралися. Весілля не було – так захотіли самі молодята. Він працював в радіомайстерні, продали квартиру, побудували будинок та насіяли квітів.
Перші роки дуже рідко навідувався в село, сам не знав чому: важко ставало на душі, коли заходив у батьківську хату. Та з народженням дітей, все минулося.
Сьогодні Леся і Петро уже самі бабуся і дідусь.  Гуляючи з онуками, тримаються за руки  і закохано дивляться одне одному у вічі. Справжнє кохання не проходить з роками.
Анастасія ГЛАВАЦЬКА.
с. Рудники.
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua