Тяжко занедужала баба Устина. «Ох, не вичухається вже вона...» – міркував її благовірний дід Петро, наляканий перспективою вже невдовзі лишитись вдівцем.
Напала на діда тяжка туга. Сутужно йому прийдеться: як-не-як і поросятко в хліві поквікує, і корівчина в них добра, та й коник молоденький, а ще садок, чималі городи, ладу треба дати й хаті.
– Ох, вдівцям важко жити. Діти далеко, нікому буде й борщу зварити, – пробурмотів Петро сам собі під ніс, а в голові вже назрівала рятівна думка: – Іншу жінку треба терміново підшукати.
Став дід подумувати, котра то із сільських самотніх молодиць йому за жінку підійшла б. Він ще ж чоловік нівроку, та й господар гожий...
Обсіли Петра тяжкі думи: «Можна було б посвататись до сусідки Марини: вона й жінка видна, й господиня ладна. Але ж що вже язиката... Ще й молода, а двох чоловіків вже похоронила. Ет, ні, мабуть, правду люди кажуть, що то вона їх звела в могилу... Не хочу третім бути...»
Хоч спочатку від кількості кандидатур до кого посвататись можна в діда Петра аж дух перехопило, то після недовгих роздумів лишились тільки три. І то лиш одна зі свого села – Пріська, а дві – Ніна й Маруся – із сусіднього. Бо ж чи треба йому Килина із вилупкуватими очима, Гандзя, яка навіть цідилку випрати не може, чи Манька, що і в свято ходить вулицею нечесана? Ну, Ксеня була б жінка добра, та чи ж треба йому на старості її четверо ще малих спиногризів...
Вирішив дід Петро дорогоцінний час не гаяти – вже завбачливо сходити на перемовини. А що до Пріськи найближче, то вже ввечері до неї і подався. Як годиться, спитався, як у неї здоров'я, чи нічого їй допомогти не треба по господарству, а далі розповів про свою біду та й запитав, чи не згодиться вона бути йому за жінку.
– Згинь же ти, нечиста сило! – як молотком по лобі, лупнула Пріська. – Де ж то це бачено, щоб при живій жінці вже свататись ходити!!!
Дременув чимдужч Петро, вже й забувши, що наобіцяв їй і огорожу підладити, і корито нове свиням змайструвати...
Вже на наступне сватання йшов дід не так хвацько. Мусив дочекатися неділі, та й якось незручно було самому в чуже село їхати – підговорив кума Миколу. Прихопивши плящину ще й добрий шмат каврука, запрягли коника та й попрямували на гостину. По дорозі ж довелося Петрові розповісти кумові, чого ж то вони до Ніни Сищихи зібралися. Поки трохи душу вилив – вже й Нінине обійстя.
– Чи пустите до хати? – запитали господиню.
– Та заходьте... – мовила трохи спантеличена Ніна.
На столі швидко з'явилися чарки («помиті недобре», – подумав Петро), квашені огірки (розповзлі, моя Устина завжди хрумкі робила) та сало (вгризти не можна, чим-то ту бідну свиню кормили...). А ще довелось вислухати сватальникам, які ж то в цьому селі живуть жорстокі люди та як нелегко приходиться вдові. Врешті-решт Ніна вже наливала зі свого бутля, осушувала чарку до дна і не зауважувала, що її гості не їдять й не п'ють, а тільки думають, як то їм вже б подякувати й втекти додому. Так і не сказав Ніні Петро, чому до неї приїхав...
Вже й передумав був дід до когось іще свататись іти, та Устинин стогін через тиждень все-таки вигнав його з хати у пошуки нової пари. Миколу із собою не взяв – вже й так кум на все село розпатякав, як вони до Ніни свататись ходили.
Підвечір завітав Петро на Марусене подвір'я. Господиня ще поралась біля хліва, а вже через кілька хвилин на столі під вишнею стояли пироги й кухлики свіжого молока. Петро й виклав, що свататись прийшов.
– Не знаю, Петре, чоловік ти хазяйновитий... Коли так, то й піду... Важко мені одній без господаря, – на свою щиру втіху почув Петро.
Довго в Марусиному товаристві, яке виявилося надто нудним, він не засиджувався. Й сам не знав, чи від її згоди йому полегшало. З важкою душею подався додому – до хоч і хворої, та такої любої своєї Устини.
А наступного дня, тільки впорався Петро по господарству, аж глип, а на його подвір'ї – довгов'яза незграбна Марусина постать. Кинула «добридень» та й прямує в хату (!). «Краще б уже перед порогом земля розкололася!» – лиш встиг подумати дід Петро, а Маруся вже ступила непроханою гостею до хати. Завмерло притиснувся він до дверей світлиці, за якими паскудна Маруся розповідала Устині чого прийшла:
– Приходив до мене твій Петро свататись, я й не проти за нього піти, коли так... Та думаю, всеж-таки поки ти жива, спитаю, чи даси на це свою згоду... – промимрила Маруся.
У Петра в очах заіскрило. Хотів було заскочити й викинути з хати вже остогидлу Марусю, та лиш прочинив двері – почув від своєї Устини, якій, на диво, вже сьогодні стало набагато краще: «Коли так, то йди...»
Устині запекло в грудях від такої витівки свого зрадливого діда, та вона лиш міцно стисла зуби й краєчком хустки змахнула непрохану сльозу. А лиш за поріг ступила Маруся, Петро вже барвінком стелився до дружининих попухлих ніг.
... Було про що поговорити сільським пліткарям. А Устина свого зрадливого Петра на п'ятнадцять літ пережила.
Юлія Музика.